На кожному кроці тільки й чути: "проповідь євангелія", "євангелізація", "нова євангелізація". А прислухаєшся до проповідей і стає моторошно... Моралізаторство ("що ми робимо", "чого не робимо", "що мусимо робити, а чого не повинні"), критиканство ("ми б мали робити це і це, а не робимо"), релігійний психоаналіз ("що ми маємо на увазі, коли це робимо", "чому робимо", "а чи справді хочемо робити?", "що б мали думати, щоб зробити"). Ну, а де ж саме євангеліє, хіба воно не є доброю, радісною звісткою? Невже ми віримо в те, що постійною критикою і доколупуванням можна заохотити людей до участі в Божому житті? Невже спасіння, обильно дароване Богом таке сумне? Та втішити треба людей, підбадьорити, надихнути! А тоді, крок за кроком, вони й самі почнуть бачити і свої помилки, і недоліки, і гріхи. Охочих критикувати і ганити завжди більше. Але ж ми покликані нести світло у світ, проповідувати євангеліє Царства усьому творінню.