Трансляція традиції

Часто спостерігаю, що багато сучасних християн збиваються з пантелику в оцій точці поєднання, співставлення і співвідношення - традиції Церкви і її розвитку. Вибирають або одне або друге: або спокійно і самовдоволено спочивають в затишній комірці "священного передання", лиш час від часу відкриваючи її віконце, щоб покивати головою ("куди ж то той світ котиться!") або ж стрімголов рвуться до "нових методів", " нових концепцій", махаючи рукою на все традиційне, списуючи його як "вже неефективне" і назавжди залишаючи його за своєю спиною. Тобто одні всіляко намагаються щось зберегти, а інші - відірватися (причому на практиці часто виходить так, що останнє слово можна цілком справедливо розуміти і в його сленговому варіанті - "відірватися"). А важливим тут є якраз зв'язок. Не застій чи розрив, а зв'язок.
Варто було б пригадати собі просту річ: слово "традиція" походить від "передавати", а не "зберігати". Сама євангельська історія нас вчить: якщо релігійну традицію намагатися лише зберігати, а не розвивати, не відкривати її нового потенціалу, то раніше чи пізніше доведеться вбити Бога, оскільки Він не вписується в готові рамки, бо Він - живий. Традиція є важлива, оскільки її творили люди, котрі були перед нами, вкладали свою душу, свій досвід. Розвиток є важливий, оскільки він показує чи ми готові задіювати свої таланти, знання і досвід не меншою мірою, як це робили наші предки. В той момент, коли традицію намагаються зберегти, замість того, щоб передати, вона завмирає.
Звідси й вимогливе завдання для сучасних християнських богословів (та й усіх віруючих людей) - рухатися, передавати досвід віри у нових реаліях, в нових формах, враховуючи нові виклики, пам'ятаючи все те, що нам передали. А зберігати треба вірність Живому Богові. Ось тоді якраз і формується справжня традиція.

Роздуми на тлі Хрестопоклонної неділі

Слово про розп'ятого Христа - це завжди актуальне слово про світ і про людину у світі.

Його запідозрили у "дискредитації авторитету законної влади", у порушенні релігійних традицій, підбурюванні народу і "цілому ряді інших порушень".
У вирішальний момент Його підступно зрадив соратник ("напевно заплатили"). Вночі Його незаконно затримали і, не гаючись, висунули звинувачення, "сфабрикували справу" за допомогою фальшивих свідків. 
Його засуджено з "явним порушенням процедури".
Його проведено по всіх можливих законних інстанціях "для встановлення міри покарання".
Один з високих чиновників в якийсь момент "проявив розуміння", але оскільки він був "частиною системи", то нічого вже не міг зробити і пішов на "вимушений компроміс".
Потім Його жорстоко били і принижували силовики, які виконували "свою роботу". Соратники і однодумці кудись поділись, правдоподібно просто злякалися.
Один з найближчих з переляку навіть "публічно спростовував свідчення про свою причетність" до Нього і Його діяльності. Вже на смертному шляху якийсь простий але небайдужий чоловік, ризикуючи, підставив Йому своє плече, а чуйна жінка обтерла спітніле і закривавлене обличчя. В той самий час місто функціонувало в "звичайному ритмі". За хвилю перед смертю Його погляд зустрівся з поглядом бандита, якому вже теж смерть заглядала в очі. Дивовижно, але цей бандит зважився на вчинок - проявив розкаяння за свої діяння. Серед силовиків теж один виявився "нормальним", проскочила в ньому Божа іскорка: по очах, що виглядали з-під шолома, було видно. Його смерть була страшною, але не безсенсовною. Смерть не перемогла Його, Він переміг її. Смерть не має влади над Ним, тому Він через неї прокладає шлях до оновленого, справжнього життя.
"Ти, що страждав і з людьми співстраждав, Господи, слава Тобі!".

Сьома симфонія Шостаковича

Генії перевершують історичні обставини, в котрих їм випало жити. Для мене це в першу чергу найяскаравіше виражено саме в композиторах. Їхня музика наче однією ногою опирається на історичний контекст, з якого вона виростає, але другою ступає у щось таємниче, незвідане і трансцендентне. Шостаковича здебільшого сприймають як великиго радянського композитора. І це справедливо, він таким був: жив в радянські часи, писав музику на тлі дуже важких подій і випробувань 20 ст. Він вважав себе дисидентом, адже спершу відкрито, а потім (вимушено) приховано через свою музику нищівно критикував кровожерного Сталіна. Однак, заради того, щоб вижити, та й врятувати свою сім"ю, частенько йшов і на компроміс зі совістю - звеличував тирана в піснях до кінофільмів, оспівував велич радянських здобутків. Це історичний контекст його музики, про який багато написано і сказано. Без цього контексту, правдоподібно, не можна оцінювати Шостаковича. Але й не можна ним його обмежувати.

Чому і для чого Церква освячує воду?

Для більшості церковних людей свято Богоявління асоціюється з особливим обрядом освячення води, з окропленням нею присутніх, а відтак і їхніх домівок. Який зміст цього церковного обряду і як його мають трактувати для себе сучасні християни?

Перш, ніж почати відповідати на ці запитання, слід дещо переорієнтувати свій спосіб сприйняття води і поглянути на неї не лише як на побутовий елемент (рідина для вмивання, напій тощо)

Достатньо лише переглянути один із багатьох наукових документальних фільмів про воду, щоб переконатися, що ми маємо справу з досить складним і навіть таємничим елементом нашого світу. От, наприклад – вода може бути носієм певної «інформації», мати «пам’ять», давати енергію тощо. Автори біблійних книг, звичайно ж, не оперували подібними термінами і не опиралися на наукові дані, однак на інтуїтивному рівні вони розуміли, що вода ховає у собі певну духовну реальність. Тому на сторінках Святого Письма матеріальні речі, такі як вода, вогонь, світло, хліб, олива, мають, окрім практичного, ще й символічний зміст, постають як певні знаки. Вода, крім засобу для вмивання, є також символом очищення, відродження, але іноді також і руйнування, смерті. Вино, крім того, що є напоєм, є символом радості і повноти життя. Олива, крім того, що є харчовим продуктом чи гігієнічним засобом, є символом благословення, примирення і зцілення. Для того, аби розуміти і належним чином трактувати літургійні обряди слід повернутися саме до цього біблійного символічного способу сприйняття матеріальних речей.

Різдво простих людей

З року в рік вслухаючись в євангельську розповідь про Різдво Христове, починаєш розуміти, що вона є не чим іншим, як символічним зображенням Божої правди про порядок речей у світі, про справжні цінності, про те, що насправді має значення.
Новонароджений Ісус приходить у світ як серйозний виклик. Як 2000 років тому, так і сьогодні - в 2015 р. Як тоді, так і тепер Він з'являється серед гущі подій, безвихідних ситуацій і суперечностей життя, серед війни, окупації, боротьби політичних партій, заскорузлості і самовпевненості релігійних лідерів. Не зважаючи на те, що Його прихід довго очікували і передвіщали, він виявився несподіваним і застав кожного зненацька. Наївно думати, що ніч приходу Сина Божого у світ була більш сприятливою чи спокійнішою за сьогоднішню. Але на щастя "якість" людської історії визначають не обставини, а ті, хто готовий побачити і зустріти серед них Господа історії. Першими таку місію, згідно з євангельською оповіддю (Лк. 2, 8-21), здійснили пастухи. Велична небесна звістка застає їх в момент звичайного їхнього буденного заняття - вони сторожать отару овець. Це були прості, невчені і нічим непримітні люди. Однак вони не спали, а були пильними, бадьорими і відданими своїй справі. Напевно тому й проявили вражаючу готовність і рішучість, адже "притьмом" йдуть до Вифлеєму за велінням небесного ангела. Це в той час, коли Ірод, як власть імущий, скликає всіх можливих компетентних консультантів - первосвящеників і книжників, - для з'ясування ситуації. Пастухи поводяться спонтанно і роблять це за покликом серця, а не внаслідок довгих роздумів чи розрахунків. Вони йдуть до Христа за покликом серця і тому бачать те, чого інші побачити не зможуть навіть вже тоді, коли Ісус буде зціляти і воскрешати. Між "убогими духом" простими людьми, відкритими для чуда, і духовно вбогими можновладцями, які опираються лише на свою владу і силу - величезна прірва. Однак, Христос народжується як для одних, так і для інших, заповнюючи цю прірву самим Собою.
За останній час ми неодноразово були і далі є свідками подвигу саме простих людей. З посмішкою на обличчі вони виявляють подивугідну рішучість, відвагу і самопожертву. Завдяки їм більшість із нас може сьогодні сидіти за святковим столом і насолоджуватися родинним затишком.
Але й ті, які самі себе, свою владу і гроші вважають мірилом речей і порядку в світі нікуди не поділися. Вони далі вважають, що управляють історією і креслять її ходи. Роблять вони це переважно кров'ю невинних.
Вони б воліли, щоб Христос не народжувався. Ну, а якщо вже народився, то Його треба було б непомітно знищити. А оскільки впізнати Його вони не здатні, то винищують всіх до Нього подібних. Заради певності і ефективного результату. Йти до Нього вони не вважають за потрібне, бо переконані, що контролюють ситуацію і мають для цього всі необхідні ресурси. Такі люди будуть завжди і ніхто ні в чому їх не переконає. Єдина надія - на Того, Який народився у світі людей, щоб їх об'єднати поверх всіх бар'єрів, щоб стати точкою перетину всіх ліній історії. В цій надії - все християнство. Але з особистим вибором треба поспішати вже сьогодні. Христос рождається!

Слава Богові за все

Прокинувся, значить живий. Не в окопі серед засніженого поля, а в теплій кімнаті. Спав спокійно, від вибухів не здригалися вікна і небо не спалахувало від ракет. Снаряд у хату не влучив, шибки і стіни цілі, тож не доведеться збирати речі і просити сусідів чи знайомих, щоб надали тимчасовий прихисток серед холодної зими. Нема потреби вистоювати надворі довгі черги, щоб набрати пару літрів води, вона тече собі нормально з крану. Можна спокійно вийти на вулицю, не остерігаючись несподіваної кулеметної черги. Назустріч йдуть люди, поспішаючи хто на роботу (оплачувану!), хто в гості, хто до церкви, хто на прогулянку містом. Заходжу до храму: є за що подякувати Богові як і є про що Його попросити за інших, в яких зараз все по-іншому...

Екстрім на Привокзальній

28 листопада о 12:56 · 

Якщо комусь бракує Львівського міського екстріму, раджу проїхати 11 трамваєм до станції Приміський вокзал. Вийшовши на ній, вам доведеться пройти по вузенькій (приблизно метровій) смужці тротуару до найближчого переходу, який знаходиться десь за 60 метрів. Справа від вас буде швидкий і насичений рух автомобілів, а зліва вас буде наздоганяти трамвай, з якого ви щойно вийшли. Він, звичайно ж, буде грізно сигналити. Коли він вас наздожене, ви відчуєте, що відстань для ваших маневрів помітно скоротилася - десь до 80 см. від сили. А з трамваю вийшли не ви одні, і всі, хто вийшов, переважно зі сумками в руках і поспішають, це ж вокзал. Ви, звичайно ж, можете порушити правила і на свій страх і ризик намагатися перебігти поміж потоком машин на другий бік, як багато хто й робить. Одним словом, не знаю кому в голову прийшла ідея зробити таку небезпечну зупинку, але далі так бути не може. Я уявляю що там буде творитися взимку коли той тротуар ще й буде слизький.

Інтерстеллар: “міжзоряний” чи “міжлюдський”?

Появи нового фантастичного фільму на українському екрані я чекав ще від першого анонсу, десь приблизно на початку липня. Сильно інтригувало питання: яку ж фантастику голівудські митиці запропонують глядачеві на цей раз? До відкриття яких горизонтів скерують?

Фільм із самого початку занурює глядача у критичну ситуацію глобального масштабу – засуха призводить людство до продовольчої кризи та повільного вимирання. Для головного героя стає очевидним невтішний висновок: “Врятувати світ вже неможливо. Все, що в людських силах – це просто покинути його”. Тож группа дослідників і вчених вирішує вдатися до сміливого і ризикованого експерименту – здійснити космічний політ крізь червоточину (яка ймовірно з’єднує області простору-часу через велику відстань) з метою віднайдення іншої планети, яка могла б стати новим місцем життя для людства.

Під час перегляду Інтерстеллара з’явилося приємне відчуття зміни вектора у сучасному кінематографі. Можливо, ще зарано робити такий глобальний висновок, але талановитий режиссер Крістофер Нолан дуже добре відчув втому сучасного глядача від спецефектів в кіно і в своєму епічному фантастичному фільмі чи не вперше за останні десятиліття зробив ставку не на них. Коли при вході до кінозалу мені сказали, що перегляд відбуватиметься без окулярів, я здивувався. Однак, буквально через 10 хвилин перегляду зрозумів: виявляється це наукова фантастика врешті надумала одягнути людські окуляри. Замість “ТРИ-де” ефекту глядача очікує несподіваний філософський “ТИ де?” ефект. Хоча яскравих і захопливих сцен у фільмі не бракує, увагу утримує натягнута струна людських емоцій, станів і стосунків, питань, пов’язаних з місцем людини на землі і всесвіті. 

Режисер відобразив потужний рух людського духу і жаги життя крізь час і простір, рух, який показує, що наше майбутнє залежить не від зірок, а від нас. Пошук нового простору для життя не здатний замінити людям простору, у якому вони пізнають та відчувають одне одного. Приємно, що сучасний фільм схиляє глядача саме до такої перспективи: дослідження безмежних і таємничих просторів космосу нерозривно пов’язане з людськими переживаннями та емоціями. В багатьох моментах складається враження, що при написанні сценарію консультантами виступали Р. Бредбері, С. Лем чи навіть Н. Бердяєв.

Філософський і психологічний зміст фільму увиразнює чудова музика Ганса Ціммера, відомого майстра саундтреків. Глибина і масштабність звучання оркестрових справді сколихує нутро.

Звичайно, ж, фільм викликає більше запитань, ніж відповідей. Але на те вона й добра фантастика.

Перегляд фільму стане також справжім уроком – теоретичним і практичним – про цінності. Десь там у далеких космічних просторах фільм зайняв би всього лиш декілька секунд, але на землі він триває близько трьох годин.

Проданий Відкупитель

Слухаючи сьогодні уривки з Євангелія, які описують страсті Ісуса, прийшло на думку. Увесь трагізм і якась гірка іронія цих подій у тому, що люди ПРОДАЛИ Христа, "сплавили". Хто як міг, і хто за що хотів. Хтось продав взамін за вірність своїм "релігійним переконанням" (архиєреї і священики); хтось - за збереження стабільності ситуації в суспільстві і за втримання балансу у стосунках між релігією і державою (Пилат); хтось - за азарт познущатися, "поприколюватися" над беззахисною засудженою людиною (солдати); а хтось - просто за готівку (Юда). Господь знав наперед, що так воно все і вийде, що це наші, людські методи, тому зі співчуттям все це зносить і ВІДКУПЛЯЄ нас. Дорогою ціною - Собою самим.
"Господи, Якого продали, і Який викупив нас: слава Тобі!"

НАДІЯ ВОСКРЕСІННЯ
(опубліковано в журналі "Кана", №5)

До свят в Україні вже звикли. І до церковних теж. Святковий календар у нас багатий, а Пасха серед них займає особливе почесне місце. Чимало людей задовго очікують пасхальних свят, з приємністю готують святковий кошик, в родинному колі розділюють великодню трапезу та обмінюються привітаннями. Очевидний факт, що Пасху святкує практично кожен, хто вважає себе християнином. Проте, далеко не очевидним є те чи люди заглиблюються у зміст «свята над святами», чи вміють його святкувати, і чи відчувають його зв’язок із буднями, які, як відомо, і складають більшу частину їхнього життя. Відповідь на ці питання, як на мене, заторкає самий нерв християнського світогляду.

            Для багатьох із нас урочисте Пасхальне Богослужіння пов’язане з духовним піднесенням, пережиттям радості та світлими відчуттями. Унікальна за своїм змістом і настроєм утреня Пасхи нагадує святковий хоровод усього Божого творіння. Основну частину утрені становить знаменитий канон Йоана Дамаскина, один із найвизначніших творів візантійської літургійної поезії. Стиль цього канону, подібно як музика, несе в собі щось танцювальне. Піднесені і радісні оклики динамічно змінюють одне одного, витворюючи нерозривний піснеспів перемоги над смертю:

         «Воскресіння день, просвітімся, люди: Пасха, Господня Пасха! Від смерти бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів, співців пісні переможної».

«Небеса нехай достойно веселяться, земля ж нехай радується, святкує ж хай і світ видимий увесь і невидимий: Христос бо востав, веселість вічна».

Однак, важливо розуміти, що цей літургійний досвід пасхальної радості не є самодостатнім, і не дається нам лише для психологічного комфорту і емоційного піднесення. Вийшовши із храму окриленими пасхальним торжеством, ми знову повернемося до звичних ритмів свого життя. Ось саме тоді, після богослужіння в храмі і мала б розпочинатись (а краще сказати продовжитись) наша літургія в житті. А це далеко не завжди є простим завданням.

При першому ж контакті з телебаченням, радіо,  ми волею-неволею потрапимо у сферу, здавалося б, цілком далекою від тих пафосних святкових піснеспівів, котрі так виразно звіщають про Божественну перемогу над смертю, зруйнування аду і подолання зла.

Прикладом може послужити хоча б проблема корупції, розмови про яку стали популярними в останній час. Рівень корумпованості нашого суспільства (відповіднимком цього слова є тління, зотління). Дуже серйозний виклик: як можна серйозно сприймати вістку про перемогу Христа над тлінням у корумпованому (тобто зотлілому) суспільстві? Корупція найперше є духовним явищем, яке поширюється на інші сфери життя. Як повірити в подолання смерті і аду, дивлячись на статистику злочинів, нещасних випадків на дорогах, зростання смертності внаслідок поширення небезпечних захворювань тощо?

На тлі сірої, банальної, а іноді й жорстокої буденщини церковна проповідь про воскресіння може видатися далекою і відірваною від реалій, та ризикує бути несприйнятою серйозно, або ж сприйнятою з легкою іронією. І справді, знайдеться достатньо бруду, який захоче заплямувати світлу радість Христового воскресіння.

Без глибшої участі в житті Церкви людині не під силу впоратись із тим шквалом вїдливих думок, які врешті можуть паралізувати будь яке натхнення, віру і оптимізм. Церква живить і виховує своїх вірних богослужінням, яке є досвідченням Царства Божого і його краси вже тут на землі. До Пасхи в літургійному році, як відомо, ми наближаємось поступово шляхом Великого посту. Він має на меті приготувати до Пасхи, виховати в нас певні якості і риси, завдяки яким ми зможемо оцінити і прийняти вістку Воскресіння. Це гарно передають слова з молитви Передосвячених Дарів, які звучать рефреном впродовж цілого вликопосного шляху: «Владико вседержителю, Ти ... невимовним твоїм промислом і великою благістю ввів нас у ці священні дні ... для надії воскресення». Метою очиститись від зайвого і згубного, наблизти до людину до Бога, а разом з тим і вселити в серце певність, що дійсність воскресіння не є абстрактною. Іншими словами – у священних днях Великого посту має народитися в нас надія воскресіння.  

Беручи участь в пасхальному богослужінні, оспівуючи Христове воскресіння чистим серцем, кожен з нас озброюється надією воскресіння, щоб проводити своє життя у діяльній любові, дивитись на обставини життя очима цієї надії, носити в своєму серці завдаток воскресіння, і святкувати перемогу добра, а також, боротися. Адже боротьба не вгасає, а її основна лінія пролягає через наші серця: дозволимо ми опанувати себе безнадії, зневірі і апатії, засліпитися чи  бачити Христове воскресіння ... Ніхто з нас не в спромозі усунути зла, загородити всі його шляхи в світі, однак може інше – знаходити і відкривати шляхи правди і добра, нехай наймізерніші і ледь помітні. Роль християн, - за словами патріярха Афінагора, - у тому й полягає, щоб усюди відшукувати паростки життя і давати ïм вирости. В кожному щирому «Я тебе люблю», в щасливій посмішці дитини, в небайдужому погляді, зверненому на людину, в яку ніхто ніколи не вірив, у прояві довершеної краси, і в безлічі іскорок добра проростає воскресіння вже тепер.

Бути людиною надії і пророщувати життя, безумовно, не є легко, адже в сучасній культурі, як і в культурі всіх часів і народів, є чимало «смертельних» тенденцій. Христос, воскресши з мертвих, подолавши смертю смерть і дарувавши життя світові, хоче, щоб і ми постійно могли долати смерть у різних її духовних проявах. Дійсність воскресіння є скритою, начебто невидимою, а також ненав’язливою, адже вона настільки істинна, що не потребує доказів. Вона прихована від песимістичного і фаталістичного погляду, але цілком явна для очей надії. Сила Воскреслого Господа влита в жили історіï, але вона може діяльно проявлятися крізь нас його учнів, нашу життєствердну надію, яка допомагає нам відбирати, а то й виривати у смерті зародки життя.

Бог вводить нас у все нові і нові дні історії, щоб ми вміли вносити у них надію воскресіння. Можливо найважливішим критерієм нашого християнського світогляду є те, чи визнаємо ми сучасні дні тими священними і святковими днями надіï воскресіння. Наше християнське свідчення «аж до краю землі», про яке говориться в читанні з Діянь апостолів на Пасхальній літургії, може здійснюватися лише тут і тепер. 

НАЗУСТРІЧ ПРЕОБРАЖЕННЮ

По дорозі на вечірню вчасно згадав, що в «Молитвослові» (ЧСВВ) немає служби передсвяття Преображення, а богослужбовий збірник «Вечірня і утреня» церковно-слов’янською мовою (виданий теж Василіянами у 1945 р.), в якому подані стихири передсвяття, забув удома. Що ж робити за 20 хвилин до початку богослужіння? Ну, можна, звісно ж, підійти до справи в дусі «второпности» - заспівати те, що є в Молитвослові, тобто звичайні буденні стихири. Але ж так хотілося б відзначити цей особливий день передсвяття одного із найулюбленіших свят у році! Інший варіант: можна відкрити ноутбук і з нього заспівати тексти Мінеї. Але одразу ж подумав про наших побожних бабців, які з такою любов’ю, радістю і страхом Божим ходять на вечірню молитву! Не хочу під час молитви відводити їхніх поглядів від ікон на монітор ноутбука і на такого собі IT-дяка. Продовжую роздуми про те як вміло вийти зі ситуації по-іншому, і перше, що приходить до голови – це телефон. Він зручно лягає в руку, його можна непомітно покласти на крилос поруч з молитовником, а екран достатньо великий, щоб чітко бачити текст. Але ж потрібних текстів у ньому нема. «А інтернет для чого?» - подумав я, і, тільки-но ввівши у пошукове віконечко фразу «Минея август», переконався, що рухаюся у правильному напрямку. Кількадесят російськомовних православних сайтів поспішили мені на допомогу, пропонуючи завантажити щоденні служби з Мінеї у різноманітних текстових форматах: Word, DjVu, PDF... Звичайно ж, в моїй ситуації найкраще підходив би якраз Word-івський формат. Завантаживши потрібні стихири на телефон, я виявив прикру, хоча й цілком очікувану, обставину – не підтримується церковно-слов’янський шрифт. Для Android вже давно є розроблена спеціальна програмка «Библиотека ЦС», яка з кожним тижнем поповнюється новими текстами церковно-слов’янською мовою, однак з Місячної мінеї там поки що лише вересень. Втім проблему вдалося подолати оперативно – буквально за хвилину на іншому сайті вдалося знайти церковно-слов’янські тексти передсвяття Преображення, викладені звичайною кирилицею (т. зв. «гражданкою»). Редакція прочитання, правда, російська, але її зовсім не складно адаптувати до української, врахувавши буквально декілька фонетичних правил. Проблему вирішено за 10 хв., і до вечірні все готове.     

В усій цій ситуації мене приємно тішить і те, що Internet наповнений прекрасними християнськими ресурсами, і те, що сучасні мобільні технології можна використовувати – всупереч поширеним стереотипам і упередженням – не лише для розмов, розваг і музики. Вони справді допомагають у багатьох корисних справах, і навіть, як бачите, можуть стати в пригоді для підготовки до богослужіння. Однак, засмучує і болить інше. Скільки б я не «браузив» простори інтернету чи то з мобільного, чи з комп’ютера, я б не натрапив на жодний сайт УГКЦ, де б зміг знайти потрібні стихири. Бо їх просто немає. Ні сайтів, ні стихир. Теоретично ці тексти є, звичайно. В старих забутих книгах, які лежать не на крилосах сучасних наших храмів, а в кращому випадку в музеях (якщо небайдужим людям вдалося їх врятувати від знищення), можливо в цитуваннях чиїхось ліценціатських та докторських робіт з літургіки. І справа навіть не в тому, що інтернет простір УГКЦ ще недостатньо розвинений і наповнений, а в тому, що ці стихири просто стали непотрібними в нашій Церкві. Без них можна легко обійтися. Опустити, скоротити, спростити, щоб зрозуміліше було. Всім! Обкрадаємо самі себе. Але люд ж Церковний потребує цих «непотрібних» молитовних текстів. Скажете: «Ну то візьми і зроби! Знайди, переклади, виклади в інтернет!». Стараюся, але ж для того, щоб такі тексти в нас з’явилися і знову стали частиною церковного богослужіння ПОТРІБНО:

застановитися над потребою вироблення концепції методологічних принципів перекладів літургійних текстів, а відтак в той чи інший спосіб подбати про створення підгрупи при літургійній комісії, яка б в особливіший спосіб чувала над спільнотним процесом обговорення пропозицій щодо застосування попередньо потверджених методологічних принципів і координувала роботу спеціальної робочої групи перекладачів, яка повинна бути в найближчому часі створеною за дорученням вищих органів влади і поступово працювати над перекладами, враховуючи зауваження, побажання, сумніви, смаки і стилі, страхи і побоювання, переконання і упередження всіх охочих висловитися з приводу того, як треба і як ні в якому разі не вільно перекладати богослужбові тексти … ой, одним словом кінця цьому не буде, а мені ж – на вечірню, назустріч преображенню, його ж, Господи, всіх нас сподоби.

Вражає подібність між процесами, що відбуваються в нашому супільстві і Церкві. Краще сказати засмучує ця подібність. Вже звик до біллбордів з політичними лозунгами, з лицями (вибачте за перебільшення) політиків. Але чому Церква перебирає ці ж методи, цей стиль? Чому церковні лідери не стають прикладом для політиків, а навпаки? Здогад лиш один: просто легше афішувати свою владу, жонглювати лозунгами, захоплювати закликами, ніж просто тихо трудитися з відкритістю на Бога, з твердою надією, що Він покерує, Він наповнить пустоту. Собою наповнить через нас, але ж не нами.

В. Набоков про письменників і читачів

Неодноразово переконувався - по тому, що читаєш можна визначити інтелектуальну історію свого життя. Дуже приємно переглядати давні виписки з цікавих і чимось особливих книжок, статей. Це допомагає по-новому себе зрозуміти, та й просто приємно згадати насолоду того моменту, коли якась фраза, образ чи думка поважного автора стала справжнім маленьким відкриттям і поштовхом до освоєння нових горизонтів. Такі вислови згодом ставали в пригоді при підготовці до лекцій, виступів, статей. Продовжуючи цю добру традицію, вирішив ділитися важливими і цікавими для мене відкриттями з усіма бажаючими. 

Сьогодні потрапила до рук книжка Володимира Набокова «Лекции до зарубежной литературе». Заінтригував заголовок першої глави: «О хороших читателях и хороших писателях».

Декілька основних цитат, що запам’яталися.

«Слід завжди пам’ятати, що в кожному творі мистецтва відтворений (рос. воссоздан) новий світ, і нашим основним завданням – якомога детальніше запізнати цей світ, що вперше відкривається нам і ніяк безпосередньо не пов’язаний з тими світами, які ми знали до того».

«Письменницьке мистецтво – це річ цілковито нікчемна, якщо воно не передбачає вміння бачити світ перш за все як комору вимислу. Якщо матерія цього світу і є реальною, то вона аж ніяк не є цілісною даністю: це хаос, якому автор каже: «Пуск!» -  і світ починає спалахувати і плавитись».

«Усе цінне якоюсь мірою є суб’єктивним».

Щоби читач навчився розуміти, цінувати і любити велику літературу, він мусить мати пристрасть художника і терпеливість вченого. 

Шостакович проти Сталіна

Дмитро Дмитрович Шостакович (1906—†1975) був одним з небагатьох, хто наважувався мужньо і стійко боротися зі Сталіном. Однак боровся він не револьверами і кулеметами, а скрипковими смичками, рухами диригентської палички, звуком мідних і дерев’яних духових інструментів і духом тих людей, хто спричиняв цей звук. Геніальний і вдумливий композитор протиставляв жахіттю тоталітаризму свої симфонії. 8 симфонія Шостаковича, яку багато музичних критиків вважають вершиною творчості композитора, демонструє демонізм сталінізму, відображає крик і страждання народу під його гнітом. Цей безальтернативний шедевр світової музики, створений влітку 1943 р. і вперше виконаний восени цього ж року Сифонічним оркестром СРСР, демонструє і змальовує що ж було насправді в той час, коли Сталін заявляв: «Жить стало лучше, жить стало веселей!».

Після виконання Симфонії на Шостаковича зрушилася нищівна критика найвищих органів і всіх лояльних до влади композиторів та музикознавців. Виконувати симфонію заборонили.

Музика, звісно ж, важка, виснажлива, «рве нерви». Не беруся радити всім слухати, але один раз почути, безумовно, вартує.  

Якось під час розмови мій друг зауважив: не впевнений, що кожний християнин, вставши зранку, відкриє молитовник і перед іконою промовить молитву, але те, що він ввімкне комп’ютер і прочитає новий пост в інтернеті – це фактJ Отож, щоб допомогти сучасним християнам поєднувати цікаве з корисним, щоденне з вічним, цифрове з духовним, інформаційне зі словесним, започатковую серію мікроблогів Liturgy on-life. Планую публікувати скарби молитви Церкви, які б допомагали нам сприймати звичайні будні як свято життя, дарованого Христом. Оскільки понеділок, згідно зі стереотипами, день важкий, то спробуємо його облагородити, почавши якраз із ньогоJ.

Цей тиждень, що розпочався Неділею мироносиць, у візантійській літургійній традиції присвячений темі відважного і сповненого любові вчинку – походу жінок-мироносиць до гробу Ісусового на світанку для помазання Його тіла пахощами, а відтак чудесної і неочікуваної їхньої зустрічі Воскреслим. Жінки стали першими благовісницями воскресіння Христового Сіонові – Церкві, а вже пізніше їхню місію продовжили чоловіки: 

«Мироносиці-жінки, глибоко вдосвіта представши гробові Життєдавця, знайшли Ангела, що сидів на камені, і він, звіщаючи їм, так мовив: «Чому шукаєте Живого між мертвими? Чому оплакуєте Нетлінного як того, що у тлінні? Відійшовши, звістіте учням Його!»

«Прийдіте по видінні, жінки-благовісниці, і Сіонові скажіте: «Прийми від нас радість благовістя воскресіння Христового!» Красуйся, ликуй і радуйся, Єрусалиме, Царя-Христа узрівши, що як жених із гробу виходить» (Стихири Пасхи, глас 5).

Християнське богослужіння треба не "відправляти" в минуле (поспішно відчитувати, відспівувати, формально відбувати); богослужіння треба святкувати, переживати і звершувати його "тут і тепер", "нині і повсякчас".

Оновлення

Ще з раннього дитинства для кожного є відомими ті теплі і чарівні відчуття, та приємна аура, яка пов’язана із відчуттям новизни. Все “нове”, навіть на підсвідомому рівні, зажди оповите позитивними емоціями і пов’язане з такими почуттями як надія на краще, очікування позитивних змін тощо. Можемо сказати, що потяг до “нового” буквально вкарбований в людській істоті, і виражений настільки, що практично немає людини, яка б свідомо відмовлялася від новизни, відкидала б саму можливість її появи, нехтувала б бажанням відізватися на неї та її прийняти. Практично кожного дня можна почути розмови про очікування позитивних змін в суспільстві, економіці, особистому житті тощо. Щобільше, питання про те, де віднайти джерело добрих змін, як забезпечити постійний перехід від руйнівного “застаріння” до свіжого і животворного “відновлення” є відвічними питаннями людського існування. Такими пошуками позначена історія як кожної окремої особи, так і суспільства, держави, народу, цивілізації, хоча далеко не завжди такі пошуки вінчалися успіхом і приносили бажані результати.

Сучасна доба інформації та технологій ще більше ніж будь-коли прив’язує людину до процесів оновлення і навіть ставить її в позицію залежності від різного роду поновлень. Учасники соціальних мереж пристрасно стежать за появою цікавих новинок на «стіні», активні користувачі комп’ютером з нетерпінням очікують появи нових версій програмного забезпечення, прихильники та поціновувачі мобільних технологій відстежують нові тенденції на ринку, бажаючи покласти на свою долоню нову модель смартфона чи планшетного ПК. Світ прагне вдосконалення, покращення, нового поштовху, потуги.

Подія воплочення Бога та Його приходу у світ, яке ми християни щорічно святкуємо дає дуже вагому відповідь на ці відвічні людські прагнення. Різдво Христове у християнській Традиції пройняте невід’ємним духом новизни. Літургійні тексти раз у раз доносять до вірних радісну звістку про те, що “Христос прийшов, щоб оновити все”. Якщо глибше вникнути в атмосферу свята, виражену в його молитовних текстах, то перед нами постають три дуже важливих його аспекти: “оновлення” Бога, оновлення людини та всього світу і оновлення історії.

Подія Різдва є воднораз і надзвичайною та дивовижною, адже це дитя мале – Предвічний Бог. Бог у Своєму невимовному Різдві появляє Себе справді небувалим. Адже, згідно із змістовним лаконічним висловом, який опоетизовують автори літургійних текстів, Бог став тим, ким не був, залишившись тим, ким був заради спасіння людини. Щоб здійснити величне діло спасіння людини, тобто оновлення, Бог сам “оновлюється” в очах людини, в очах світу.

Таке “від віку нечуване таїнство” – Божественне сходження, через яке Господь наново промовляє Своє Слово, уможливлює оновлення людини і цілого світу. Христос для того народжується, щоб нас відродити, для того понижується, аби нас піднести і для того стає немовлятком, щоб нас оновити. У Христі зустрілися Божественна ініціатива спасти, оновити своє створіння і невтомне бажання людини творити і віднаходити новизну.

Однак, оновлення людини та цілого світу у Христі є лише зародком, який бажає розвинутись у наших серцях і через наші руки. Спасенна подія Різдва ставить перед християнином багато нових завдань і покладає на нього відповідальність за подальший хід історії. Важливо усвідомити, що для християн поняття новизни властиво не є поняттям, але дійсністю. Оновлена у Христі людина, має належну силу, енергію і здатність наповнювати історію новим духом добра, любові та справедливості. Творити все нове, разом з Господом, віднині є заповіддю і, водночас, святим обов’язком кожного. Боротися зі «старінням», яке проявляє себе у формі зневіри, збайдужіння, втрати надії та ентузіазму. Оновлення передбачає постійну, відповідальну та невтомну працю. Справжнє оновлення не може відбутися за помахом чарівної палички, а мусить бути підкріпленим терпеливою і послідовною працею. Найбільш відповідним святкуванням Різдва Христового було б оновлення Духа в наших серцях, відродження нашої свідомості і готовності творити добро, незважаючи на розгул зла у світі. Прослава Христа, який через Своє Різдво все оновлює, є унікальною нагодою для того, щоб раз і назавжди відкинути від себе цю згубну спокусу духовного «застаріння», в основі якої лежить відчай, нерішучість і страх. Саме таке пережиття цього свята, та й усіх інших християнських свят, здатне дарувати нам ту силу добра, яка може зсередини перемінити світ, у якому живемо.

           

Іграшковий Миколай

Є багато церковних свят «непопулярних» в сучасному суспільстві. Чи то застарілих і незрозумілих, чи нудних і нецікавих, але про сьогоднішнє цього не скажеш. Тут все зрозуміло, приємно, і все влаштовує – або очікуємо подарунків, або даруємо їх іншим, або одне і друге. Ми всі знаємо: навіть якщо все цілком кепсько, то «Миколай бородатий» таки таємничо прийде і чимось потішить. А хто такий Миколай? Це не просто легендарний позитивний персонаж, а найперше святий, якого вшановує Церква. Тобто це людина, що вмістила в собі Божу благодать і через яку ця благодать засяяла світові. Миколай в церковній традиції є «правилом віри і взірцем (іконою) лагідності», пастирем, що життя своє віддавав за овець, скарбницею Божої благодаті. Він ніхто інший, як зразок справжнього християнина і священнослужителя: від Бога як дар прийняв, і як дар віддав людям. 19 грудня - це передовсім свято Божої благодаті, якої ніхто з нас не заслужив, але кожен отримав. З року в рік в цей день ми чекаємо подарунків, а також даруємо їх від імені Миколая. Було б добре, якби це свято надихало нас до щоденного життя у благодаті замість того, аби перетворювати св. Миколая на чергову іграшку на вітрині нашого життя. Миколай – це ікона, а не іграшка.

Черговий жарт на тему як виглядає наше життя і ким ми стаємо завдяки "сидінню в неті". Все більше переконуюся, що віртуальна сфера непомітно але впевнено поглинає наше реальне життя. Інтернет - це цікавий, але доволі небезпечний експеримент людства.

"...не люди втікають від життя, бо воно скучне, а життя втікає від людей, бо вони дріб"язкові" (Томас Вулф, "Поглянь на дім свій, ангеле")