вівторок, 3 січня 2012 р.

Оновлення


Ще з раннього дитинства для кожного є відомими ті теплі і чарівні відчуття, та приємна аура, яка пов’язана із відчуттям новизни. Все “нове”, навіть на підсвідомому рівні, зажди оповите позитивними емоціями і пов’язане з такими почуттями як надія на краще, очікування позитивних змін тощо. Можемо сказати, що потяг до “нового” буквально вкарбований в людській істоті, і виражений настільки, що практично немає людини, яка б свідомо відмовлялася від новизни, відкидала б саму можливість її появи, нехтувала б бажанням відізватися на неї та її прийняти. Практично кожного дня можна почути розмови про очікування позитивних змін в суспільстві, економіці, особистому житті тощо. Щобільше, питання про те, де віднайти джерело добрих змін, як забезпечити постійний перехід від руйнівного “застаріння” до свіжого і животворного “відновлення” є відвічними питаннями людського існування. Такими пошуками позначена історія як кожної окремої особи, так і суспільства, держави, народу, цивілізації, хоча далеко не завжди такі пошуки вінчалися успіхом і приносили бажані результати.
Сучасна доба інформації та технологій ще більше ніж будь-коли прив’язує людину до процесів оновлення і навіть ставить її в позицію залежності від різного роду поновлень. Учасники соціальних мереж пристрасно стежать за появою цікавих новинок на «стіні», активні користувачі комп’ютером з нетерпінням очікують появи нових версій програмного забезпечення, прихильники та поціновувачі мобільних технологій відстежують нові тенденції на ринку, бажаючи покласти на свою долоню нову модель смартфона чи планшетного ПК. Світ прагне вдосконалення, покращення, нового поштовху, потуги.
Подія воплочення Бога та Його приходу у світ, яке ми християни щорічно святкуємо дає дуже вагому відповідь на ці відвічні людські прагнення. Різдво Христове у християнській Традиції пройняте невід’ємним духом новизни. Літургійні тексти раз у раз доносять до вірних радісну звістку про те, що “Христос прийшов, щоб оновити все”. Якщо глибше вникнути в атмосферу свята, виражену в його молитовних текстах, то перед нами постають три дуже важливих його аспекти: “оновлення” Бога, оновлення людини та всього світу і оновлення історії.
Подія Різдва є воднораз і надзвичайною та дивовижною, адже це дитя мале – Предвічний Бог. Бог у Своєму невимовному Різдві появляє Себе справді небувалим. Адже, згідно із змістовним лаконічним висловом, який опоетизовують автори літургійних текстів, Бог став тим, ким не був, залишившись тим, ким був заради спасіння людини. Щоб здійснити величне діло спасіння людини, тобто оновлення, Бог сам “оновлюється” в очах людини, в очах світу.
Таке “від віку нечуване таїнство” – Божественне сходження, через яке Господь наново промовляє Своє Слово, уможливлює оновлення людини і цілого світу. Христос для того народжується, щоб нас відродити, для того понижується, аби нас піднести і для того стає немовлятком, щоб нас оновити. У Христі зустрілися Божественна ініціатива спасти, оновити своє створіння і невтомне бажання людини творити і віднаходити новизну.
Однак, оновлення людини та цілого світу у Христі є лише зародком, який бажає розвинутись у наших серцях і через наші руки. Спасенна подія Різдва ставить перед християнином багато нових завдань і покладає на нього відповідальність за подальший хід історії. Важливо усвідомити, що для християн поняття новизни властиво не є поняттям, але дійсністю. Оновлена у Христі людина, має належну силу, енергію і здатність наповнювати історію новим духом добра, любові та справедливості. Творити все нове, разом з Господом, віднині є заповіддю і, водночас, святим обов’язком кожного. Боротися зі «старінням», яке проявляє себе у формі зневіри, збайдужіння, втрати надії та ентузіазму. Оновлення передбачає постійну, відповідальну та невтомну працю. Справжнє оновлення не може відбутися за помахом чарівної палички, а мусить бути підкріпленим терпеливою і послідовною працею. Найбільш відповідним святкуванням Різдва Христового було б оновлення Духа в наших серцях, відродження нашої свідомості і готовності творити добро, незважаючи на розгул зла у світі. Прослава Христа, який через Своє Різдво все оновлює, є унікальною нагодою для того, щоб раз і назавжди відкинути від себе цю згубну спокусу духовного «застаріння», в основі якої лежить відчай, нерішучість і страх. Саме таке пережиття цього свята, та й усіх інших християнських свят, здатне дарувати нам ту силу добра, яка може зсередини перемінити світ, у якому живемо.
           


понеділок, 19 грудня 2011 р.

Іграшковий Миколай

Є багато церковних свят «непопулярних» в сучасному суспільстві. Чи то застарілих і незрозумілих, чи нудних і нецікавих, але про сьогоднішнє цього не скажеш. Тут все зрозуміло, приємно, і все влаштовує – або очікуємо подарунків, або даруємо їх іншим, або одне і друге. Ми всі знаємо: навіть якщо все цілком кепсько, то «Миколай бородатий» таки таємничо прийде і чимось потішить. А хто такий Миколай? Це не просто легендарний позитивний персонаж, а найперше святий, якого вшановує Церква. Тобто це людина, що вмістила в собі Божу благодать і через яку ця благодать засяяла світові. Миколай в церковній традиції є «правилом віри і взірцем (іконою) лагідності», пастирем, що життя своє віддавав за овець, скарбницею Божої благодаті. Він ніхто інший, як зразок справжнього християнина і священнослужителя: від Бога як дар прийняв, і як дар віддав людям. 19 грудня - це передовсім свято Божої благодаті, якої ніхто з нас не заслужив, але кожен отримав. З року в рік в цей день ми чекаємо подарунків, а також даруємо їх від імені Миколая. Було б добре, якби це свято надихало нас до щоденного життя у благодаті замість того, аби перетворювати св. Миколая на чергову іграшку на вітрині нашого життя. Миколай – це ікона, а не іграшка.

пʼятниця, 9 грудня 2011 р.

Черговий жарт на тему як виглядає наше життя і ким ми стаємо завдяки "сидінню в неті". Все більше переконуюся, що віртуальна сфера непомітно але впевнено поглинає наше реальне життя. Інтернет - це цікавий, але доволі небезпечний експеримент людства.

середа, 7 грудня 2011 р.

"...не люди втікають від життя, бо воно скучне, а життя втікає від людей, бо вони дріб"язкові" (Томас Вулф, "Поглянь на дім свій, ангеле")

вівторок, 22 листопада 2011 р.

На кожному кроці тільки й чути: "проповідь євангелія", "євангелізація", "нова євангелізація". А прислухаєшся до проповідей і стає моторошно... Моралізаторство ("що ми робимо", "чого не робимо", "що мусимо робити, а чого не повинні"), критиканство ("ми б мали робити це і це, а не робимо"), релігійний психоаналіз ("що ми маємо на увазі, коли це робимо", "чому робимо", "а чи справді хочемо робити?", "що б мали думати, щоб зробити"). Ну, а де ж саме євангеліє, хіба воно не є доброю, радісною звісткою? Невже ми віримо в те, що постійною критикою і доколупуванням можна заохотити людей до участі в Божому житті? Невже спасіння, обильно дароване Богом таке сумне? Та втішити треба людей, підбадьорити, надихнути! А тоді, крок за кроком, вони й самі почнуть бачити і свої помилки, і недоліки, і гріхи. Охочих критикувати і ганити завжди більше. Але ж ми покликані нести світло у світ, проповідувати євангеліє Царства усьому творінню.

пʼятниця, 11 листопада 2011 р.

Молитва і богослужіння

Одним із хибних уявлень щодо богослужіння є ототожнення його з молитвою. В цьому уявленні і причаївся корінь вкрай небезпечної тенденції до "спіритуалізації" богослужіння, а відтак і літургійного недбальства.
Богослужіння здійснюється в молитві, розвивається в ній, "дихає" молитвою, але не зводиться до неї. Молитва є одним із вимірів богослужіння, але не єдиним і виключним. Християнське богослужіння є чимось більшим, ніж просто молитвою. Зрештою, що таке молитва? Прохання? подяка? прославлення? Усе разом! І саме в спільнотному богослужінні це особливо виразно представлено. Воно є діянням Церкви, відповіддю Церкви на спасенну дію Божу. Богослужіння є Бого-людським за самою своєю суттю. Особиста молитва - це зустріч людини з Богом, а богослужіння - зустріч цілої Церкви з Богом. Богослужіння є живим і постійним виявом того, до чого має прямувати особиста молитва кожного християнина.

пʼятниця, 4 листопада 2011 р.

"Таке життя"

Стандартна готова відповідь на запитання чому наше телебачення нецікаве, пусте, а часто-густо і депресивне та агресивне - "бо життя таке". Неправда. Яке життя? Чиє життя? Життя є саме таким, як ми його проживаємо, як я конкретно його проживаю. Проблема тут в свідомості, а не в житті. При такому телебаченні як у нас життя насправді буде "таким", адже "зомбоящик" (синонім телевізора, витворений на основі суспільного ефекту, який справляє цей електропристрій) формує свідомість. Непомітно, підступно, в той час, коли ми нарікаємо, важко зітхаючи, мовляв "таке життя"