Екстрім на Привокзальній

28 листопада о 12:56 · 

Якщо комусь бракує Львівського міського екстріму, раджу проїхати 11 трамваєм до станції Приміський вокзал. Вийшовши на ній, вам доведеться пройти по вузенькій (приблизно метровій) смужці тротуару до найближчого переходу, який знаходиться десь за 60 метрів. Справа від вас буде швидкий і насичений рух автомобілів, а зліва вас буде наздоганяти трамвай, з якого ви щойно вийшли. Він, звичайно ж, буде грізно сигналити. Коли він вас наздожене, ви відчуєте, що відстань для ваших маневрів помітно скоротилася - десь до 80 см. від сили. А з трамваю вийшли не ви одні, і всі, хто вийшов, переважно зі сумками в руках і поспішають, це ж вокзал. Ви, звичайно ж, можете порушити правила і на свій страх і ризик намагатися перебігти поміж потоком машин на другий бік, як багато хто й робить. Одним словом, не знаю кому в голову прийшла ідея зробити таку небезпечну зупинку, але далі так бути не може. Я уявляю що там буде творитися взимку коли той тротуар ще й буде слизький.

Інтерстеллар: “міжзоряний” чи “міжлюдський”?

Появи нового фантастичного фільму на українському екрані я чекав ще від першого анонсу, десь приблизно на початку липня. Сильно інтригувало питання: яку ж фантастику голівудські митиці запропонують глядачеві на цей раз? До відкриття яких горизонтів скерують?

Фільм із самого початку занурює глядача у критичну ситуацію глобального масштабу – засуха призводить людство до продовольчої кризи та повільного вимирання. Для головного героя стає очевидним невтішний висновок: “Врятувати світ вже неможливо. Все, що в людських силах – це просто покинути його”. Тож группа дослідників і вчених вирішує вдатися до сміливого і ризикованого експерименту – здійснити космічний політ крізь червоточину (яка ймовірно з’єднує області простору-часу через велику відстань) з метою віднайдення іншої планети, яка могла б стати новим місцем життя для людства.

Під час перегляду Інтерстеллара з’явилося приємне відчуття зміни вектора у сучасному кінематографі. Можливо, ще зарано робити такий глобальний висновок, але талановитий режиссер Крістофер Нолан дуже добре відчув втому сучасного глядача від спецефектів в кіно і в своєму епічному фантастичному фільмі чи не вперше за останні десятиліття зробив ставку не на них. Коли при вході до кінозалу мені сказали, що перегляд відбуватиметься без окулярів, я здивувався. Однак, буквально через 10 хвилин перегляду зрозумів: виявляється це наукова фантастика врешті надумала одягнути людські окуляри. Замість “ТРИ-де” ефекту глядача очікує несподіваний філософський “ТИ де?” ефект. Хоча яскравих і захопливих сцен у фільмі не бракує, увагу утримує натягнута струна людських емоцій, станів і стосунків, питань, пов’язаних з місцем людини на землі і всесвіті. 

Режисер відобразив потужний рух людського духу і жаги життя крізь час і простір, рух, який показує, що наше майбутнє залежить не від зірок, а від нас. Пошук нового простору для життя не здатний замінити людям простору, у якому вони пізнають та відчувають одне одного. Приємно, що сучасний фільм схиляє глядача саме до такої перспективи: дослідження безмежних і таємничих просторів космосу нерозривно пов’язане з людськими переживаннями та емоціями. В багатьох моментах складається враження, що при написанні сценарію консультантами виступали Р. Бредбері, С. Лем чи навіть Н. Бердяєв.

Філософський і психологічний зміст фільму увиразнює чудова музика Ганса Ціммера, відомого майстра саундтреків. Глибина і масштабність звучання оркестрових справді сколихує нутро.

Звичайно, ж, фільм викликає більше запитань, ніж відповідей. Але на те вона й добра фантастика.

Перегляд фільму стане також справжім уроком – теоретичним і практичним – про цінності. Десь там у далеких космічних просторах фільм зайняв би всього лиш декілька секунд, але на землі він триває близько трьох годин.

Проданий Відкупитель

Слухаючи сьогодні уривки з Євангелія, які описують страсті Ісуса, прийшло на думку. Увесь трагізм і якась гірка іронія цих подій у тому, що люди ПРОДАЛИ Христа, "сплавили". Хто як міг, і хто за що хотів. Хтось продав взамін за вірність своїм "релігійним переконанням" (архиєреї і священики); хтось - за збереження стабільності ситуації в суспільстві і за втримання балансу у стосунках між релігією і державою (Пилат); хтось - за азарт познущатися, "поприколюватися" над беззахисною засудженою людиною (солдати); а хтось - просто за готівку (Юда). Господь знав наперед, що так воно все і вийде, що це наші, людські методи, тому зі співчуттям все це зносить і ВІДКУПЛЯЄ нас. Дорогою ціною - Собою самим.
"Господи, Якого продали, і Який викупив нас: слава Тобі!"

НАДІЯ ВОСКРЕСІННЯ
(опубліковано в журналі "Кана", №5)

До свят в Україні вже звикли. І до церковних теж. Святковий календар у нас багатий, а Пасха серед них займає особливе почесне місце. Чимало людей задовго очікують пасхальних свят, з приємністю готують святковий кошик, в родинному колі розділюють великодню трапезу та обмінюються привітаннями. Очевидний факт, що Пасху святкує практично кожен, хто вважає себе християнином. Проте, далеко не очевидним є те чи люди заглиблюються у зміст «свята над святами», чи вміють його святкувати, і чи відчувають його зв’язок із буднями, які, як відомо, і складають більшу частину їхнього життя. Відповідь на ці питання, як на мене, заторкає самий нерв християнського світогляду.

            Для багатьох із нас урочисте Пасхальне Богослужіння пов’язане з духовним піднесенням, пережиттям радості та світлими відчуттями. Унікальна за своїм змістом і настроєм утреня Пасхи нагадує святковий хоровод усього Божого творіння. Основну частину утрені становить знаменитий канон Йоана Дамаскина, один із найвизначніших творів візантійської літургійної поезії. Стиль цього канону, подібно як музика, несе в собі щось танцювальне. Піднесені і радісні оклики динамічно змінюють одне одного, витворюючи нерозривний піснеспів перемоги над смертю:

         «Воскресіння день, просвітімся, люди: Пасха, Господня Пасха! Від смерти бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів, співців пісні переможної».

«Небеса нехай достойно веселяться, земля ж нехай радується, святкує ж хай і світ видимий увесь і невидимий: Христос бо востав, веселість вічна».

Однак, важливо розуміти, що цей літургійний досвід пасхальної радості не є самодостатнім, і не дається нам лише для психологічного комфорту і емоційного піднесення. Вийшовши із храму окриленими пасхальним торжеством, ми знову повернемося до звичних ритмів свого життя. Ось саме тоді, після богослужіння в храмі і мала б розпочинатись (а краще сказати продовжитись) наша літургія в житті. А це далеко не завжди є простим завданням.

При першому ж контакті з телебаченням, радіо,  ми волею-неволею потрапимо у сферу, здавалося б, цілком далекою від тих пафосних святкових піснеспівів, котрі так виразно звіщають про Божественну перемогу над смертю, зруйнування аду і подолання зла.

Прикладом може послужити хоча б проблема корупції, розмови про яку стали популярними в останній час. Рівень корумпованості нашого суспільства (відповіднимком цього слова є тління, зотління). Дуже серйозний виклик: як можна серйозно сприймати вістку про перемогу Христа над тлінням у корумпованому (тобто зотлілому) суспільстві? Корупція найперше є духовним явищем, яке поширюється на інші сфери життя. Як повірити в подолання смерті і аду, дивлячись на статистику злочинів, нещасних випадків на дорогах, зростання смертності внаслідок поширення небезпечних захворювань тощо?

На тлі сірої, банальної, а іноді й жорстокої буденщини церковна проповідь про воскресіння може видатися далекою і відірваною від реалій, та ризикує бути несприйнятою серйозно, або ж сприйнятою з легкою іронією. І справді, знайдеться достатньо бруду, який захоче заплямувати світлу радість Христового воскресіння.

Без глибшої участі в житті Церкви людині не під силу впоратись із тим шквалом вїдливих думок, які врешті можуть паралізувати будь яке натхнення, віру і оптимізм. Церква живить і виховує своїх вірних богослужінням, яке є досвідченням Царства Божого і його краси вже тут на землі. До Пасхи в літургійному році, як відомо, ми наближаємось поступово шляхом Великого посту. Він має на меті приготувати до Пасхи, виховати в нас певні якості і риси, завдяки яким ми зможемо оцінити і прийняти вістку Воскресіння. Це гарно передають слова з молитви Передосвячених Дарів, які звучать рефреном впродовж цілого вликопосного шляху: «Владико вседержителю, Ти ... невимовним твоїм промислом і великою благістю ввів нас у ці священні дні ... для надії воскресення». Метою очиститись від зайвого і згубного, наблизти до людину до Бога, а разом з тим і вселити в серце певність, що дійсність воскресіння не є абстрактною. Іншими словами – у священних днях Великого посту має народитися в нас надія воскресіння.  

Беручи участь в пасхальному богослужінні, оспівуючи Христове воскресіння чистим серцем, кожен з нас озброюється надією воскресіння, щоб проводити своє життя у діяльній любові, дивитись на обставини життя очима цієї надії, носити в своєму серці завдаток воскресіння, і святкувати перемогу добра, а також, боротися. Адже боротьба не вгасає, а її основна лінія пролягає через наші серця: дозволимо ми опанувати себе безнадії, зневірі і апатії, засліпитися чи  бачити Христове воскресіння ... Ніхто з нас не в спромозі усунути зла, загородити всі його шляхи в світі, однак може інше – знаходити і відкривати шляхи правди і добра, нехай наймізерніші і ледь помітні. Роль християн, - за словами патріярха Афінагора, - у тому й полягає, щоб усюди відшукувати паростки життя і давати ïм вирости. В кожному щирому «Я тебе люблю», в щасливій посмішці дитини, в небайдужому погляді, зверненому на людину, в яку ніхто ніколи не вірив, у прояві довершеної краси, і в безлічі іскорок добра проростає воскресіння вже тепер.

Бути людиною надії і пророщувати життя, безумовно, не є легко, адже в сучасній культурі, як і в культурі всіх часів і народів, є чимало «смертельних» тенденцій. Христос, воскресши з мертвих, подолавши смертю смерть і дарувавши життя світові, хоче, щоб і ми постійно могли долати смерть у різних її духовних проявах. Дійсність воскресіння є скритою, начебто невидимою, а також ненав’язливою, адже вона настільки істинна, що не потребує доказів. Вона прихована від песимістичного і фаталістичного погляду, але цілком явна для очей надії. Сила Воскреслого Господа влита в жили історіï, але вона може діяльно проявлятися крізь нас його учнів, нашу життєствердну надію, яка допомагає нам відбирати, а то й виривати у смерті зародки життя.

Бог вводить нас у все нові і нові дні історії, щоб ми вміли вносити у них надію воскресіння. Можливо найважливішим критерієм нашого християнського світогляду є те, чи визнаємо ми сучасні дні тими священними і святковими днями надіï воскресіння. Наше християнське свідчення «аж до краю землі», про яке говориться в читанні з Діянь апостолів на Пасхальній літургії, може здійснюватися лише тут і тепер. 

НАЗУСТРІЧ ПРЕОБРАЖЕННЮ

По дорозі на вечірню вчасно згадав, що в «Молитвослові» (ЧСВВ) немає служби передсвяття Преображення, а богослужбовий збірник «Вечірня і утреня» церковно-слов’янською мовою (виданий теж Василіянами у 1945 р.), в якому подані стихири передсвяття, забув удома. Що ж робити за 20 хвилин до початку богослужіння? Ну, можна, звісно ж, підійти до справи в дусі «второпности» - заспівати те, що є в Молитвослові, тобто звичайні буденні стихири. Але ж так хотілося б відзначити цей особливий день передсвяття одного із найулюбленіших свят у році! Інший варіант: можна відкрити ноутбук і з нього заспівати тексти Мінеї. Але одразу ж подумав про наших побожних бабців, які з такою любов’ю, радістю і страхом Божим ходять на вечірню молитву! Не хочу під час молитви відводити їхніх поглядів від ікон на монітор ноутбука і на такого собі IT-дяка. Продовжую роздуми про те як вміло вийти зі ситуації по-іншому, і перше, що приходить до голови – це телефон. Він зручно лягає в руку, його можна непомітно покласти на крилос поруч з молитовником, а екран достатньо великий, щоб чітко бачити текст. Але ж потрібних текстів у ньому нема. «А інтернет для чого?» - подумав я, і, тільки-но ввівши у пошукове віконечко фразу «Минея август», переконався, що рухаюся у правильному напрямку. Кількадесят російськомовних православних сайтів поспішили мені на допомогу, пропонуючи завантажити щоденні служби з Мінеї у різноманітних текстових форматах: Word, DjVu, PDF... Звичайно ж, в моїй ситуації найкраще підходив би якраз Word-івський формат. Завантаживши потрібні стихири на телефон, я виявив прикру, хоча й цілком очікувану, обставину – не підтримується церковно-слов’янський шрифт. Для Android вже давно є розроблена спеціальна програмка «Библиотека ЦС», яка з кожним тижнем поповнюється новими текстами церковно-слов’янською мовою, однак з Місячної мінеї там поки що лише вересень. Втім проблему вдалося подолати оперативно – буквально за хвилину на іншому сайті вдалося знайти церковно-слов’янські тексти передсвяття Преображення, викладені звичайною кирилицею (т. зв. «гражданкою»). Редакція прочитання, правда, російська, але її зовсім не складно адаптувати до української, врахувавши буквально декілька фонетичних правил. Проблему вирішено за 10 хв., і до вечірні все готове.     

В усій цій ситуації мене приємно тішить і те, що Internet наповнений прекрасними християнськими ресурсами, і те, що сучасні мобільні технології можна використовувати – всупереч поширеним стереотипам і упередженням – не лише для розмов, розваг і музики. Вони справді допомагають у багатьох корисних справах, і навіть, як бачите, можуть стати в пригоді для підготовки до богослужіння. Однак, засмучує і болить інше. Скільки б я не «браузив» простори інтернету чи то з мобільного, чи з комп’ютера, я б не натрапив на жодний сайт УГКЦ, де б зміг знайти потрібні стихири. Бо їх просто немає. Ні сайтів, ні стихир. Теоретично ці тексти є, звичайно. В старих забутих книгах, які лежать не на крилосах сучасних наших храмів, а в кращому випадку в музеях (якщо небайдужим людям вдалося їх врятувати від знищення), можливо в цитуваннях чиїхось ліценціатських та докторських робіт з літургіки. І справа навіть не в тому, що інтернет простір УГКЦ ще недостатньо розвинений і наповнений, а в тому, що ці стихири просто стали непотрібними в нашій Церкві. Без них можна легко обійтися. Опустити, скоротити, спростити, щоб зрозуміліше було. Всім! Обкрадаємо самі себе. Але люд ж Церковний потребує цих «непотрібних» молитовних текстів. Скажете: «Ну то візьми і зроби! Знайди, переклади, виклади в інтернет!». Стараюся, але ж для того, щоб такі тексти в нас з’явилися і знову стали частиною церковного богослужіння ПОТРІБНО:

застановитися над потребою вироблення концепції методологічних принципів перекладів літургійних текстів, а відтак в той чи інший спосіб подбати про створення підгрупи при літургійній комісії, яка б в особливіший спосіб чувала над спільнотним процесом обговорення пропозицій щодо застосування попередньо потверджених методологічних принципів і координувала роботу спеціальної робочої групи перекладачів, яка повинна бути в найближчому часі створеною за дорученням вищих органів влади і поступово працювати над перекладами, враховуючи зауваження, побажання, сумніви, смаки і стилі, страхи і побоювання, переконання і упередження всіх охочих висловитися з приводу того, як треба і як ні в якому разі не вільно перекладати богослужбові тексти … ой, одним словом кінця цьому не буде, а мені ж – на вечірню, назустріч преображенню, його ж, Господи, всіх нас сподоби.

Вражає подібність між процесами, що відбуваються в нашому супільстві і Церкві. Краще сказати засмучує ця подібність. Вже звик до біллбордів з політичними лозунгами, з лицями (вибачте за перебільшення) політиків. Але чому Церква перебирає ці ж методи, цей стиль? Чому церковні лідери не стають прикладом для політиків, а навпаки? Здогад лиш один: просто легше афішувати свою владу, жонглювати лозунгами, захоплювати закликами, ніж просто тихо трудитися з відкритістю на Бога, з твердою надією, що Він покерує, Він наповнить пустоту. Собою наповнить через нас, але ж не нами.

В. Набоков про письменників і читачів

Неодноразово переконувався - по тому, що читаєш можна визначити інтелектуальну історію свого життя. Дуже приємно переглядати давні виписки з цікавих і чимось особливих книжок, статей. Це допомагає по-новому себе зрозуміти, та й просто приємно згадати насолоду того моменту, коли якась фраза, образ чи думка поважного автора стала справжнім маленьким відкриттям і поштовхом до освоєння нових горизонтів. Такі вислови згодом ставали в пригоді при підготовці до лекцій, виступів, статей. Продовжуючи цю добру традицію, вирішив ділитися важливими і цікавими для мене відкриттями з усіма бажаючими. 

Сьогодні потрапила до рук книжка Володимира Набокова «Лекции до зарубежной литературе». Заінтригував заголовок першої глави: «О хороших читателях и хороших писателях».

Декілька основних цитат, що запам’яталися.

«Слід завжди пам’ятати, що в кожному творі мистецтва відтворений (рос. воссоздан) новий світ, і нашим основним завданням – якомога детальніше запізнати цей світ, що вперше відкривається нам і ніяк безпосередньо не пов’язаний з тими світами, які ми знали до того».

«Письменницьке мистецтво – це річ цілковито нікчемна, якщо воно не передбачає вміння бачити світ перш за все як комору вимислу. Якщо матерія цього світу і є реальною, то вона аж ніяк не є цілісною даністю: це хаос, якому автор каже: «Пуск!» -  і світ починає спалахувати і плавитись».

«Усе цінне якоюсь мірою є суб’єктивним».

Щоби читач навчився розуміти, цінувати і любити велику літературу, він мусить мати пристрасть художника і терпеливість вченого.