Іграшковий Миколай

Є багато церковних свят «непопулярних» в сучасному суспільстві. Чи то застарілих і незрозумілих, чи нудних і нецікавих, але про сьогоднішнє цього не скажеш. Тут все зрозуміло, приємно, і все влаштовує – або очікуємо подарунків, або даруємо їх іншим, або одне і друге. Ми всі знаємо: навіть якщо все цілком кепсько, то «Миколай бородатий» таки таємничо прийде і чимось потішить. А хто такий Миколай? Це не просто легендарний позитивний персонаж, а найперше святий, якого вшановує Церква. Тобто це людина, що вмістила в собі Божу благодать і через яку ця благодать засяяла світові. Миколай в церковній традиції є «правилом віри і взірцем (іконою) лагідності», пастирем, що життя своє віддавав за овець, скарбницею Божої благодаті. Він ніхто інший, як зразок справжнього християнина і священнослужителя: від Бога як дар прийняв, і як дар віддав людям. 19 грудня - це передовсім свято Божої благодаті, якої ніхто з нас не заслужив, але кожен отримав. З року в рік в цей день ми чекаємо подарунків, а також даруємо їх від імені Миколая. Було б добре, якби це свято надихало нас до щоденного життя у благодаті замість того, аби перетворювати св. Миколая на чергову іграшку на вітрині нашого життя. Миколай – це ікона, а не іграшка.

Черговий жарт на тему як виглядає наше життя і ким ми стаємо завдяки "сидінню в неті". Все більше переконуюся, що віртуальна сфера непомітно але впевнено поглинає наше реальне життя. Інтернет - це цікавий, але доволі небезпечний експеримент людства.

"...не люди втікають від життя, бо воно скучне, а життя втікає від людей, бо вони дріб"язкові" (Томас Вулф, "Поглянь на дім свій, ангеле")

На кожному кроці тільки й чути: "проповідь євангелія", "євангелізація", "нова євангелізація". А прислухаєшся до проповідей і стає моторошно... Моралізаторство ("що ми робимо", "чого не робимо", "що мусимо робити, а чого не повинні"), критиканство ("ми б мали робити це і це, а не робимо"), релігійний психоаналіз ("що ми маємо на увазі, коли це робимо", "чому робимо", "а чи справді хочемо робити?", "що б мали думати, щоб зробити"). Ну, а де ж саме євангеліє, хіба воно не є доброю, радісною звісткою? Невже ми віримо в те, що постійною критикою і доколупуванням можна заохотити людей до участі в Божому житті? Невже спасіння, обильно дароване Богом таке сумне? Та втішити треба людей, підбадьорити, надихнути! А тоді, крок за кроком, вони й самі почнуть бачити і свої помилки, і недоліки, і гріхи. Охочих критикувати і ганити завжди більше. Але ж ми покликані нести світло у світ, проповідувати євангеліє Царства усьому творінню.

Молитва і богослужіння

Одним із хибних уявлень щодо богослужіння є ототожнення його з молитвою. В цьому уявленні і причаївся корінь вкрай небезпечної тенденції до "спіритуалізації" богослужіння, а відтак і літургійного недбальства.
Богослужіння здійснюється в молитві, розвивається в ній, "дихає" молитвою, але не зводиться до неї. Молитва є одним із вимірів богослужіння, але не єдиним і виключним. Християнське богослужіння є чимось більшим, ніж просто молитвою. Зрештою, що таке молитва? Прохання? подяка? прославлення? Усе разом! І саме в спільнотному богослужінні це особливо виразно представлено. Воно є діянням Церкви, відповіддю Церкви на спасенну дію Божу. Богослужіння є Бого-людським за самою своєю суттю. Особиста молитва - це зустріч людини з Богом, а богослужіння - зустріч цілої Церкви з Богом. Богослужіння є живим і постійним виявом того, до чого має прямувати особиста молитва кожного християнина.

"Таке життя"

Стандартна готова відповідь на запитання чому наше телебачення нецікаве, пусте, а часто-густо і депресивне та агресивне - "бо життя таке". Неправда. Яке життя? Чиє життя? Життя є саме таким, як ми його проживаємо, як я конкретно його проживаю. Проблема тут в свідомості, а не в житті. При такому телебаченні як у нас життя насправді буде "таким", адже "зомбоящик" (синонім телевізора, витворений на основі суспільного ефекту, який справляє цей електропристрій) формує свідомість. Непомітно, підступно, в той час, коли ми нарікаємо, важко зітхаючи, мовляв "таке життя"

Інколи людина готова спорудити величавий храм, щоб "заселити" в ньому Бога, лиш би Він не захотів замешкати в її серці.