Трансляція традиції

Часто спостерігаю, що багато сучасних християн збиваються з пантелику в оцій точці поєднання, співставлення і співвідношення - традиції Церкви і її розвитку. Вибирають або одне або друге: або спокійно і самовдоволено спочивають в затишній комірці "священного передання", лиш час від часу відкриваючи її віконце, щоб покивати головою ("куди ж то той світ котиться!") або ж стрімголов рвуться до "нових методів", " нових концепцій", махаючи рукою на все традиційне, списуючи його як "вже неефективне" і назавжди залишаючи його за своєю спиною. Тобто одні всіляко намагаються щось зберегти, а інші - відірватися (причому на практиці часто виходить так, що останнє слово можна цілком справедливо розуміти і в його сленговому варіанті - "відірватися"). А важливим тут є якраз зв'язок. Не застій чи розрив, а зв'язок.
Варто було б пригадати собі просту річ: слово "традиція" походить від "передавати", а не "зберігати". Сама євангельська історія нас вчить: якщо релігійну традицію намагатися лише зберігати, а не розвивати, не відкривати її нового потенціалу, то раніше чи пізніше доведеться вбити Бога, оскільки Він не вписується в готові рамки, бо Він - живий. Традиція є важлива, оскільки її творили люди, котрі були перед нами, вкладали свою душу, свій досвід. Розвиток є важливий, оскільки він показує чи ми готові задіювати свої таланти, знання і досвід не меншою мірою, як це робили наші предки. В той момент, коли традицію намагаються зберегти, замість того, щоб передати, вона завмирає.
Звідси й вимогливе завдання для сучасних християнських богословів (та й усіх віруючих людей) - рухатися, передавати досвід віри у нових реаліях, в нових формах, враховуючи нові виклики, пам'ятаючи все те, що нам передали. А зберігати треба вірність Живому Богові. Ось тоді якраз і формується справжня традиція.

Роздуми на тлі Хрестопоклонної неділі

Слово про розп'ятого Христа - це завжди актуальне слово про світ і про людину у світі.

Його запідозрили у "дискредитації авторитету законної влади", у порушенні релігійних традицій, підбурюванні народу і "цілому ряді інших порушень".
У вирішальний момент Його підступно зрадив соратник ("напевно заплатили"). Вночі Його незаконно затримали і, не гаючись, висунули звинувачення, "сфабрикували справу" за допомогою фальшивих свідків. 
Його засуджено з "явним порушенням процедури".
Його проведено по всіх можливих законних інстанціях "для встановлення міри покарання".
Один з високих чиновників в якийсь момент "проявив розуміння", але оскільки він був "частиною системи", то нічого вже не міг зробити і пішов на "вимушений компроміс".
Потім Його жорстоко били і принижували силовики, які виконували "свою роботу". Соратники і однодумці кудись поділись, правдоподібно просто злякалися.
Один з найближчих з переляку навіть "публічно спростовував свідчення про свою причетність" до Нього і Його діяльності. Вже на смертному шляху якийсь простий але небайдужий чоловік, ризикуючи, підставив Йому своє плече, а чуйна жінка обтерла спітніле і закривавлене обличчя. В той самий час місто функціонувало в "звичайному ритмі". За хвилю перед смертю Його погляд зустрівся з поглядом бандита, якому вже теж смерть заглядала в очі. Дивовижно, але цей бандит зважився на вчинок - проявив розкаяння за свої діяння. Серед силовиків теж один виявився "нормальним", проскочила в ньому Божа іскорка: по очах, що виглядали з-під шолома, було видно. Його смерть була страшною, але не безсенсовною. Смерть не перемогла Його, Він переміг її. Смерть не має влади над Ним, тому Він через неї прокладає шлях до оновленого, справжнього життя.
"Ти, що страждав і з людьми співстраждав, Господи, слава Тобі!".

Сьома симфонія Шостаковича

Генії перевершують історичні обставини, в котрих їм випало жити. Для мене це в першу чергу найяскаравіше виражено саме в композиторах. Їхня музика наче однією ногою опирається на історичний контекст, з якого вона виростає, але другою ступає у щось таємниче, незвідане і трансцендентне. Шостаковича здебільшого сприймають як великиго радянського композитора. І це справедливо, він таким був: жив в радянські часи, писав музику на тлі дуже важких подій і випробувань 20 ст. Він вважав себе дисидентом, адже спершу відкрито, а потім (вимушено) приховано через свою музику нищівно критикував кровожерного Сталіна. Однак, заради того, щоб вижити, та й врятувати свою сім"ю, частенько йшов і на компроміс зі совістю - звеличував тирана в піснях до кінофільмів, оспівував велич радянських здобутків. Це історичний контекст його музики, про який багато написано і сказано. Без цього контексту, правдоподібно, не можна оцінювати Шостаковича. Але й не можна ним його обмежувати.

Чому і для чого Церква освячує воду?

Для більшості церковних людей свято Богоявління асоціюється з особливим обрядом освячення води, з окропленням нею присутніх, а відтак і їхніх домівок. Який зміст цього церковного обряду і як його мають трактувати для себе сучасні християни?

Перш, ніж почати відповідати на ці запитання, слід дещо переорієнтувати свій спосіб сприйняття води і поглянути на неї не лише як на побутовий елемент (рідина для вмивання, напій тощо)

Достатньо лише переглянути один із багатьох наукових документальних фільмів про воду, щоб переконатися, що ми маємо справу з досить складним і навіть таємничим елементом нашого світу. От, наприклад – вода може бути носієм певної «інформації», мати «пам’ять», давати енергію тощо. Автори біблійних книг, звичайно ж, не оперували подібними термінами і не опиралися на наукові дані, однак на інтуїтивному рівні вони розуміли, що вода ховає у собі певну духовну реальність. Тому на сторінках Святого Письма матеріальні речі, такі як вода, вогонь, світло, хліб, олива, мають, окрім практичного, ще й символічний зміст, постають як певні знаки. Вода, крім засобу для вмивання, є також символом очищення, відродження, але іноді також і руйнування, смерті. Вино, крім того, що є напоєм, є символом радості і повноти життя. Олива, крім того, що є харчовим продуктом чи гігієнічним засобом, є символом благословення, примирення і зцілення. Для того, аби розуміти і належним чином трактувати літургійні обряди слід повернутися саме до цього біблійного символічного способу сприйняття матеріальних речей.

Різдво простих людей

З року в рік вслухаючись в євангельську розповідь про Різдво Христове, починаєш розуміти, що вона є не чим іншим, як символічним зображенням Божої правди про порядок речей у світі, про справжні цінності, про те, що насправді має значення.
Новонароджений Ісус приходить у світ як серйозний виклик. Як 2000 років тому, так і сьогодні - в 2015 р. Як тоді, так і тепер Він з'являється серед гущі подій, безвихідних ситуацій і суперечностей життя, серед війни, окупації, боротьби політичних партій, заскорузлості і самовпевненості релігійних лідерів. Не зважаючи на те, що Його прихід довго очікували і передвіщали, він виявився несподіваним і застав кожного зненацька. Наївно думати, що ніч приходу Сина Божого у світ була більш сприятливою чи спокійнішою за сьогоднішню. Але на щастя "якість" людської історії визначають не обставини, а ті, хто готовий побачити і зустріти серед них Господа історії. Першими таку місію, згідно з євангельською оповіддю (Лк. 2, 8-21), здійснили пастухи. Велична небесна звістка застає їх в момент звичайного їхнього буденного заняття - вони сторожать отару овець. Це були прості, невчені і нічим непримітні люди. Однак вони не спали, а були пильними, бадьорими і відданими своїй справі. Напевно тому й проявили вражаючу готовність і рішучість, адже "притьмом" йдуть до Вифлеєму за велінням небесного ангела. Це в той час, коли Ірод, як власть імущий, скликає всіх можливих компетентних консультантів - первосвящеників і книжників, - для з'ясування ситуації. Пастухи поводяться спонтанно і роблять це за покликом серця, а не внаслідок довгих роздумів чи розрахунків. Вони йдуть до Христа за покликом серця і тому бачать те, чого інші побачити не зможуть навіть вже тоді, коли Ісус буде зціляти і воскрешати. Між "убогими духом" простими людьми, відкритими для чуда, і духовно вбогими можновладцями, які опираються лише на свою владу і силу - величезна прірва. Однак, Христос народжується як для одних, так і для інших, заповнюючи цю прірву самим Собою.
За останній час ми неодноразово були і далі є свідками подвигу саме простих людей. З посмішкою на обличчі вони виявляють подивугідну рішучість, відвагу і самопожертву. Завдяки їм більшість із нас може сьогодні сидіти за святковим столом і насолоджуватися родинним затишком.
Але й ті, які самі себе, свою владу і гроші вважають мірилом речей і порядку в світі нікуди не поділися. Вони далі вважають, що управляють історією і креслять її ходи. Роблять вони це переважно кров'ю невинних.
Вони б воліли, щоб Христос не народжувався. Ну, а якщо вже народився, то Його треба було б непомітно знищити. А оскільки впізнати Його вони не здатні, то винищують всіх до Нього подібних. Заради певності і ефективного результату. Йти до Нього вони не вважають за потрібне, бо переконані, що контролюють ситуацію і мають для цього всі необхідні ресурси. Такі люди будуть завжди і ніхто ні в чому їх не переконає. Єдина надія - на Того, Який народився у світі людей, щоб їх об'єднати поверх всіх бар'єрів, щоб стати точкою перетину всіх ліній історії. В цій надії - все християнство. Але з особистим вибором треба поспішати вже сьогодні. Христос рождається!

Слава Богові за все

Прокинувся, значить живий. Не в окопі серед засніженого поля, а в теплій кімнаті. Спав спокійно, від вибухів не здригалися вікна і небо не спалахувало від ракет. Снаряд у хату не влучив, шибки і стіни цілі, тож не доведеться збирати речі і просити сусідів чи знайомих, щоб надали тимчасовий прихисток серед холодної зими. Нема потреби вистоювати надворі довгі черги, щоб набрати пару літрів води, вона тече собі нормально з крану. Можна спокійно вийти на вулицю, не остерігаючись несподіваної кулеметної черги. Назустріч йдуть люди, поспішаючи хто на роботу (оплачувану!), хто в гості, хто до церкви, хто на прогулянку містом. Заходжу до храму: є за що подякувати Богові як і є про що Його попросити за інших, в яких зараз все по-іншому...

Екстрім на Привокзальній

28 листопада о 12:56 · 

Якщо комусь бракує Львівського міського екстріму, раджу проїхати 11 трамваєм до станції Приміський вокзал. Вийшовши на ній, вам доведеться пройти по вузенькій (приблизно метровій) смужці тротуару до найближчого переходу, який знаходиться десь за 60 метрів. Справа від вас буде швидкий і насичений рух автомобілів, а зліва вас буде наздоганяти трамвай, з якого ви щойно вийшли. Він, звичайно ж, буде грізно сигналити. Коли він вас наздожене, ви відчуєте, що відстань для ваших маневрів помітно скоротилася - десь до 80 см. від сили. А з трамваю вийшли не ви одні, і всі, хто вийшов, переважно зі сумками в руках і поспішають, це ж вокзал. Ви, звичайно ж, можете порушити правила і на свій страх і ризик намагатися перебігти поміж потоком машин на другий бік, як багато хто й робить. Одним словом, не знаю кому в голову прийшла ідея зробити таку небезпечну зупинку, але далі так бути не може. Я уявляю що там буде творитися взимку коли той тротуар ще й буде слизький.